Говорити про себе – завдання з категорії найскладніших. Якщо розхвалювати власні здобутки це буде виглядати неприродно, і вже сам факт такого вихваляння стає виявом негативних рис особистості. Але хочеться, щоб відвідувачі мого сайту мали хоча б деяке уявлення про мене, розуміли моє ставлення до професії та життєві принципи. Декілька відвертих думок про себе гадаю зацікавлять тих, хто читає зараз рядки вчителя, який переступив межу п’ятого десятку років педагогічного стажу – Глотенко Олесі Романівни.

     Я не нав’язую власної думки, як беззаперечної істини, але переконана, що не може людина, яка працює з дітьми, вважатися Вчителем (саме з великої літери), якщо в ній немає постійної потреби спілкуватися з дітьми, віддавати їм свої найкращі почуття і отримувати наснагу від неймовірно відкритих і щирих сердець своїх вихованців.

   Давно помітила, що в кінці другого семестру, чекаю відпустки, стомлююсь, але вже через пару тижнів відпочинку , зайнятих домашніми клопотами, починаю розуміти, як мені не вистачає цих дзвінких голосів, розповідей про особисті таємниці, прохань дати пораду, таких кумедних і зворушливих пояснень причини невиконання домашнього завдання ,радісних посмішок після отримання гарної оцінки.

     Немає більшого щастя для вчителя, ніж слова учнів після канікул або твого службового відрядження: «Ми так скучили за Вами, Олеся Романівна!». Саме жага такого постійного спілкування, потреба перебувати в епіцентрі дитячого співтовариства – запорука того, що мене і сьогодні не покидає бажання йти на роботу, а не відлічувати години і хвилини до кінця робочого дня. Це велике щастя – мати ті ж відчуття хвилювання і задоволення від того, чим ти займаєшся, як і в далекому 1975 році, коли я вперше переступила поріг математичного кабінету, щоб провести свій перший урок.

        Намагаюсь  вдосконалювати педагогічну техніку  подачі учбового матеріалу, впроваджувати в навчальний процес сучасні технології навчання. Завжди хочу бути на рівні вимог та викликів сьогодення, розуміючи їх важливість і необхідність. Але переконана, що ніколи не втратить своєї актуальності гармонія емоціональної співзвучності двох сердець – учня і вчителя.

       Мабуть, мої нотатки більше стосуються молодих колег. Для них є одне невеличке побажання, пов’язане з особистим досвідом. У мене два дорослих сина та четверо онуків, які інколи жартують, що бабусина професія більше схожа на вірус, який супроводжує її все життя і від якого неможливо позбутися. Тим, хто вирішив присвятити своє життя педагогічній роботі, бажаю інфікуватися подібним вірусом раз і назавжди.